«Мамо, я чув ваші молитви»: на Буковині мати рік і дев’ять місяців шукає зниклого під Бахмутом сина
На Буковині Олена Степанівна з села Рипужинці вже рік і дев’ять місяців шукає сина Романа Крутікова, який зник безвісти під Бахмутом: вона вірить, що він живий, бо син просив не плакати, поки не побачать його тіла, повідомляє BUK media.
Своєю історією рідні Романа Крутікова поділилися з чернівецьким виданням BUK media.
Родина Крутікових — із села Рипужинці. У сім’ї четверо дітей: у Романа дві сестри й брат. Після школи хлопець поїхав до Чернівців, вивчився на електрогазозварника, певний час працював за кордоном, а в січні 2022 року повернувся в Україну — саме напередодні повномасштабного вторгнення.
Мама розповідає про сина з безмежною ніжністю: добрий, спокійний, турботливий. Каже, що він завжди допомагав, ходив із нею в поле сапати й на будь-яке прохання відповідав, що питань немає і зараз усе буде зроблено.
А ще Роман вирізняється з-поміж інших богатирським зростом. Він справжній велетень — два метри десять сантиметрів, широкоплечий, із сорок дев’ятим розміром взуття.
«Наш Ромчик дуже великий. Я казала, який ти великий, а він: “Я не великий, я високий”», — усміхається крізь сльози мама.
Високий зріст — родинна риса: бабуся Романа мала метр дев’яносто.
Попри поставу, у душі Роман ніжна й закохана людина. У нього є наречена Іванка, якій він освідчився й разом з якою мріяв про весілля. Додому мав повернутися у відпустку 6 жовтня, а на 10-те закохані призначили розпис. Мама згадує, як він телефонував і казав, що буде вдома шостого, а вона відповідала, що будуть його чекати.
28 вересня о четвертій ранку Роман написав мамі повідомлення, яке стало для родини останньою звісткою від нього.
«Він написав: “Йду на вихід. З’явиться зв’язок або звідти прийду — і вас наберу”. Я сказала: “З Богом, ангела-охоронця тобі”. І все — досі нічого не чути», — розповідає Олена Степанівна.
Згодом родині повідомили, що Роман дістав поранення ноги й чекав на евакуаційну групу. Бійці йшли до нього, але почався обстріл — і його залишили. Так під Бахмутом він зник безвісти.
Уся сім’я не полишає пошуків. Щонеділі рідні їздять на акції на підтримку зниклих безвісти, а сестра Романа Марія регулярно вирушає на обміни до Чернігова, лишаючи дітей на маму. Каже, що досиджує до самого кінця, розпитує хлопців — ніхто його не бачив. Різниця у віці між нею й братом лише рік і місяць.
Особливо тужить за Романом маленька донька Марії — він її хресний. Дівчинка називала його «котусику мій», дивиться на фото і плаче. А коли мама їде на обмін, питає, чи вона їде шукати котусика.
Цього року 21 липня Романові виповнилося 28.
Найтепліші спогади мами — про особливу ніжність між нею й сином. Роман ніколи не каже просто «мама», тільки «мамуся моя рідненька». Вона називала його сонечком і квіточкою, а він просив: нехай буде сонечко, лиш не квіточка. Тоді вона казала «ромашечко моя» — і щоразу додавала, що дуже сильно любить, обіймає й цілує. Син відповідав, що після цих слів йому здається, ніби вона справді його поцілувала.
Між мамою і сином зв’язок, який важко пояснити. Жінка постійно молиться за Романа — і він відчував це навіть на передовій.
«Якось був дуже складний вихід, обстрілювали з усього, і він каже: “Мамо, я чув ваші молитви і ваш голос”. Казав: “Я був на позиції, так було тяжко — і я чув ваш голос і ваші молитви”», — розповідає мама.
Роман і сам глибоко віруючий. А ще по-справжньому відданий побратимам, заради яких готовий забути про себе. Одного разу він був удома з високою температурою, і мама просила подзвонити командиру та відпроситися. Син відмовився: сказав, що їде, бо хлопці його чекають і він не хоче їх підвести.
Плакати він мамі не дозволяв. І казав слова, які тепер вона повторює як заповіт надії.
«Постійно казав, аби я не плакала: “Коли вмру, то тоді плачте. Але поки мого тіла не побачите — не плачте, бо мені тяжко, коли ви плачете”», — згадує Олена Степанівна.
Саме тому вона не втрачає віри й переконана: її молитва мала вберегти сина. Каже, що на нього чекають усі. А ще має одне велике бажання — щоб її біль не спіткав жодну іншу матір.
«Аби кожна мама дочекалася свого сина», — тихо додає Олена Степанівна.
